Архівні фотографії та листівки зафіксували ту епоху. Ми маємо змогу побачити, яким був Тернопіль понад сто років тому: до воєн і руйнувань ХХ століття, пише пише ТеНюз

Вперше Тернопіль згадується у 1540 році, коли польський король Сигізмунд І видав грамоту гетьману коронному Яну Амору Тарновському на заснування міста й будівництво фортеці в урочищі Сопільче. Зведення замку тривало вісім років.

Місто розвивалося навколо замку, оточене болотами та ровами. Уже 1548 року Тернопіль отримав маґдебурзьке право, яке забезпечило йому економічні та самоврядні привілеї. Проте впродовж XVI–XVII століть воно не раз потерпало від татарських і турецьких нападів – за історичними свідченнями, місто спустошували чотирнадцять разів.

У середині XVII століття Тернопіль опинився на шляху козацьких військ Богдана Хмельницького. Місцеві мешканці долучалися до повстання, підтримуючи визвольну боротьбу проти польської шляхти. 

Після Першого поділу Польщі 1772 року Тернопіль опинився у складі Габсбурзької монархії, ставши частиною Королівства Галичини і Лодомерії. Нові порядки принесли розвиток адміністрації, освіти й торгівлі. На початку XIX століття місто короткий час перебувало під владою Російської імперії, але вже 1815 року повернулося до Австрії.

XIX століття стало для Тернополя добою культурного розквіту. 1876 року в місті відкрилася філія товариства "Просвіта", яке видавало книжки, організовувало театральні постановки та концерти. Її діяльність сприяла пробудженню українського духу й національної самосвідомості.
 

У 1898 році відкрилася українська гімназія, що виховала майбутніх видатних діячів: серед її випускників митрополит Йосип Сліпий, режисер Лесь Курбас, учені, письменники, громадські активісти. Місцева молодь об’єднувалася в спортивно-патріотичні організації "Сокіл", "Січ", "Пласт".

Початок ХХ століття став для Тернополя часом очікування змін. 3 березня 1918 року в місті відбулося віче на підтримку Української Народної Республіки, а вже в листопаді того ж року, після проголошення ЗУНР, Тернопіль став її тимчасовою столицею. Тут працював Державний секретаріат, поки уряд не переїхав до Станіславова (нині Івано-Франківськ).