"Виникає слушне запитання: – Чому ця церква була збудована аж на околиці? Причому, ще у 1636 р. за володінням містом Томи Замойського. Навіть, через майже, сто п’ятдесят, років на мапі Фон Міга (див. у найпершому розділі ф.1-1) у 1780 р. вона показана, як остання на вулиці споруда - за нею вже йшли поля. Знаємо, що тут був міський кордон, збиралося в’їздне мито і інша платня з кожного купецького воза, що поставляв товари у місто чи просто проїздив через нього. Але чому монастир, стаціонарна споруда, був збудований так далеко від міської фортеці – загадка! ЇЇ ж також треба було якось обороняти від нападів ворогів! Це в якійсь мірі підтверджує моє припущення, що стіна вздовж вул. Острозького була на просто підпорною, а мала давніше оборонний характер. 

Намагаючись це зрозуміти, поки що приходжу до думки, що логіка тут безсила? А конкретних фактів, щоб зробити висновок, на жаль, нема. Видно, були якісь особливі, невідомі нам обставини політичного, релігійного чи фінансового характеру. Як би там не було, а церква на цьому, здавалось би не дуже зручному місці, збудовалась і, користуючись величезною популярністю, простояла (ф.140-ф.142) більш, як триста років, поки її не зруйнували сов’єти. Перед Монастирською церквою всі ці часи був порожній, видно, заболочений пляц, там ніхто не будувався і він, вочевидь, не використовувався, навіть, як городи (ф.143), лише часом на ньому проводились якісь військові збори (ф.144, ф.145). А навкруги, де було трошки вище і зручніше, люди, скоріш за все не дуже багаті, купували дешевші при болотах землі і почали будуватись (ф.146). Так виросли райони вул. Гаївської, вул.. Оболоні і Дорошівка (за СРСР – вул. Павлова, зараз Стаднікової).

У давнину від рогатки розходились три дороги: на північ -Франтовий гостинець (вул. Гвардійська, зараз Замонастирська) на південь на Кам’янецький (вул.Микулинецька) тракт і на схід – Жуківський (Гаївський) шлях. З розбудовою міста до них приєднались ще дорога на Дорошівку. Ще пізніше Рогатки досягла вул. Оболонь (зараз Живова), і тепер на Рогатці сходиться аж шість вулиць (ф.147). 

Рогаток у давньому Тернополі було дві Збаразька і Мікулинецька. Перша, що спочатку була у кінці вул. Панської (потім Міцкевича, Шевченка, знов Міцкевича, Сталіна, Карла Маркса і знов Шевченка) набрала властивості переміщатись. З ростом центру вона пересунулась вниз на сходження нинішніх вулиць Б. Хмельницького і Крушельницької, а з побудовою залізниці ще далі в район нинішнього шостого магазину. Мабуть, через властивість зміщуватись назва не закріпилась в народі і у нас лишилася одна Рогатка - у кінці моєї вулиці.

Навкруги Рогатки відбувалося чимало різних трафунків і у різні часи. Бачила вона австріяків (ф.144, ф.145), поляків, фашистів-німців (Ф.148), росіян, але зупинюсь на, можливо, не дуже значних, але тих, що вразили особисто мене, які я сам пережив і запам’яв. 

Якось у кінці 1950-х на «Микулинецькому скруті стала сі катастрофа…», далі у відомій у місті фразі йшлося про те, що «руський ЗІС моцно зап’єрдолив польський Фурман». Та це й не диво! Вулиця тоді була вузесенькою – ледве могли розійтися два авто (ф.149). Але я не про це. Катастрофа була інакшою – з моста над залізницею впало вантажне авто повне ... свиней, які везли… на бойню, що була на Оболоні. Не доїхали тварини до звичного кінця. Шофер не постраждав, а два десятка свиней… То було море крові! Бідні тварини могли сподіватися на що завгодно, тільки не на таку жорстоку смерть. Все місто ходило глянути на цю криваву подію. 

Пам’ятається ще те, що в районі рогатки проживав корінний тернолянин, ветеран другої світової, що приймав участь у звільненні Тарнополя! Ми його після зустрічі проводжали додому, тому й знаю, де він мешкав. Такі патріотичні зустрічі з метою патріотичного виховання молоді організовувались скрізь дуже часто. Часто вони були дуже цікаві, пізнавальні і дійсно патріотичними. Наприклад, з героями СРСР Б. Кошечкіним і В.Мильніковим, а ця зустріч вийшла неординарною. Чому? Досить процитувати частини його розповіді, і все зрозумієте.
«На Кутківецько-Почапинецькому направленні…

Німці вибили нас з позиції… В окопах лишився один тяжко … поранений в ногу боєць, що не зміг відступити. Фашисти в упор розстріляли нашого солдата з автоматів… Боєць був поранений ще раз… в руку…». 

«Взвод (моє уточнення - приблизно 30 солдат) оборонявся від наступаючої групи фашистів з двома танками. Бій був тяжкий! Тисячі трупів лишилося на полях…».

У нас ця розповідь, викликала сміх , а не спалах патріотизму … Не знаю, чи це ветеран оговорювався, чи умисно грав вар’ята і довів події до абсурду, але сталось, як сталось. 

Мені запам’ятався ще випадок, що відбувся на Рогатці у нас з моєю тоді майбутньою дружиною Тамарою. Мене завжди чомусь чорти носили по околицях. Мабуть через те, що у Тернополі на той час не було де посидіти, кафе практично не існували, та й, що гріха таїти, грошей в кишенях… не було. От ми й пройшли з нею величезне коло, починаючи від центру по нинішній Шептицького до Петриків, потім по об’їздній до цвинтаря і, коли вже стемніло, вийшли на Рогатку. 

Місцева районна компанія хлопців, на той час ворогувала з хлопцями з Островського, 39 і з гуртожитку політехнічного інституту на вул. Гвардійській (тепер Замонастирська). Я це знав. 

Перестріло нас з Тамарою чоловік з десять. Я зрозумів, що з усіма фізично не справлюсь. Треба щось видумувати, схитрити. Вони ж задираються і розпитують, чи я не з гурту їхніх ворогів. 

Я пояснив що живу у центрі (хлопці з центра завжди мали потужну компанію, якої побоювалися всі передмістя), а працюю на «Ватрі» (там теж був крепкий гурт) токарем. Тернопільських тодішніх авторитетів: Софі, Пебля, Пепа, Слона… я знав особисто. Відмічу, що авторитети не були кримінальними. Вроді, ненароком якось згадав у перепалці їхні погоняли, але тоді вони кликухами звались. Заковтнули, вроді. Стали, побоюючись майбутньої помсти, значно поблажливішими. Бачу, у одного з них гитара. Думаю: - Треба її до моїх рук. Хоч буде чим махати, адже гриф у гитари - досить таки солідна зброя. Кажу: - Дай збацаю!- А ти шо вмієш! Гітару дали, і я заграв і заспівав блатну спеціально - «На стройте на насосной…», потім старовинну ще дореволюційну «Таганку». Бачу сподобалося і ситуація почала мінятися. І, коли хтось з них почав злегка зачіпати Тамару, я вже владним голосом гаркнув: - А, ну, отвалі! Їхній головний зразу ж розпорядився і зачіпання вмить припинилися. Я заспівав ще «Облака плывут, облака…» і пожартував, що грошей за концерт брати не буду, але мені вже треба йти. Так ми мирно і розійшлися! А Тамара моя зі страху мало не вмерла.

Думав на цьому завершувати розповідь про вулицю мого дитинства, та, відчувши зацікавленість друзів-читачів, особливо випадками з вибуховими предметами, вирішив розповісти ще комусь мало відомі, а комусь зовсім невідомі, але цікаві і шокуючи факти, що вже не відносяться до вул. Острозького, але для розуміння по воєнної ситуації у нашому місті будуть корисними. Їх надам за пару днів на цей раз вже у останньому розділі. Далі буде."